ВСЕ ЖИТТЯ – У ЗОШИТІ ОДНОМУ…

Андрій ГАСАН

Час… Він – невблаганний, він – невмолимий, він – незворотний, він – нещадний. Здавалось, ще недавно молодість цвіла, зрілість мудро шляхом походжала, а там, за рогом, вже й літа на зиму повернули.
Ось так і незчувся в роботі та клопотах про хліб насущний Андрій Федорович Гасан з с.Шепелівка, як і 92-й день народження постукав у двері його привітної і затишної оселі, де мешкає разом з донечкою Валентиною. Валентина Андріївна повернулася до батьківської хати 2 роки тому, як відійшла у засвіти матуся Галина, а татові потрібні були її опіка і допомога.
У оселі Гасанів тепло і віє якимось особливим затишком, а дідусь Андрій такий доглянутий і чепурненький, щиро усміхається та радіє непроханим гостям.
– Коли за батьками є хороший догляд, то вони і житимуть довгенько – на радість дітям, – так мовить Валентина Андріївна, ніби голублячи поглядом свого тата.
Запашні яблука, жовті, зелені, червоні, червонобокі – щедрий дарунок осені – розляглися на поличці дивана і ніби усміхалися сонячно. На моє запитання, навіщо стільки, донечка Валентина мовила: «Це татове прохання, вони нагадують йому літо і сонечко, він вдихає їхній неповторний аромат, що повертає його в дитинство»…
І потекла тихоплинна розмова про життя-буття. Андрій Федорович неспішно надягає окуляри і достає з шухляди зошит, де занотовані основні віхи його життя.
Донечка, лагідно усміхаючись, мовить: «Тато все записує до свого «життєвого» зошита, всі важливі події та історії, що з ним відбулися».
Народився Андрій Федорович 11 грудня 1928 року в Шепелівці, у родині одвічних трударів, Федора Івановича та Євдокії Василівни. Довелося хлопчині без батька зростати, бо в 1938 році Федора Гасана репресували і за рішенням «трійки» НКВС відправили в Комі АССР, а згодом на уранові шахти…
У грозовому 1941 році Андрійко закінчив 5 класів Устимівської школи, ось на цьому і закінчилося його навчання, а з ним і дитинство, обпалене війною. Перед сивочолим дідусем і досі постають жахливі картини минулого: то як вони з мамою переховувалися від поліцаїв, аби не потрапити до Німеччини, то спалене дощенту рідне село і всього дві вцілілі хати. Гасанам пощастило врятувати від пожежі стелю своєї оселі, тож якось і пережили страшну сніжну та морозну зиму 1943 року.
Багато односельців не повернулися з фронтів Другої світової, тож спеціалісти у селі були на вагу золота, і тямковитого юнака послали на курси бухгалтерів у Горошино. Та недовгим було його «бухгалтерування»… Довірили у 1945 році сімнадцятирічному Андрієві відповідальну місію – щодня складати списки колгоспників, які виходили на роботу (на трудодень кожному працівнику належало видати по 150 грамів борошна). Але погодьтеся, чи можна було нагодувати родину отим борошном. Тож до Андрія з плачами і слізьми зверталися односельці, аби дописував у списки зайвих людей. І хлопчина не міг встояти перед тими голодними благальними очима. А незабаром його «розжалували» з бухгалтерів, навіть під суд віддати хотіли, та голова сільської ради, слава Богу, заступився, мовивши, що кожен в цій ситуації зробив би подібне.
Тож вирішив Андрій стати рядовим робочим, досить вже «бухгалтерувати», спочатку пішов на курси трактористів, деякий час працював причіпником, потім ремонтником тракторів у Погребах. А в 1948 році подався юнак у Донбас, закінчив ФЗО, працював у шахті, а згодом трудова доля закинула його на Путилівський завод. У травні ж 1951 року Андрія Гасана призвали на строкову військову службу аж у Калінінградську область, спочатку був механіком-водієм САУ-100, згодом вже командиром відділення і отримав сержантське звання.
А в далекому вже 1954 році повернувся красень-сержант до рідного села, до батьківського порога, де всі ці роки його вірно чекала дівчина на ймення Галина, яка стала його дружиною на довгі 63 роки щасливого подружнього життя. Господь дарував подружжю Гасанів двох дітей, сина Миколу та доньку Валентину, яких батьки виховали в злагоді та любові хорошими людьми.
Тож Гасани людей завжди шанували і себе на поталу не давали, хату збудували, а ще, чесно і сумлінно працювали: дружина Галина працювала в дитячому садочку, Андрій Федорович – обліковцем у бригаді, касиром у конторі, а згодом, коли об’єднали колгосп Свердлова з колгоспом Мічуріна в 1974 році, трудився комірником аж до 1989 року.
Окремий розділ у своєму «життєвому» зошиті Андрій Гасан присвятив спогадам про тих славних і щирих людей з якими йому доводилося спілкуватися і працювати, зокрема, легендарному хліборобу, голові колгоспу «Мічуріна», Герою Соціалістичної Праці Василю Єрофейовичу Курченку та Ганні Петрівні Андрієнко, заслуженому агроному України. Є тут і згадки про його юнацькі трудові подвиги в колгоспі, як скошував до гектара за день збіжжя, коли норма була пів гектара, за що преміювали відрізом сукна на штани. Намагався завжди бути попереду, бо не міг жити і працювати інакше, бо сам він з роду славного, хліборобського, як і матуся Євдокія, яка прожила цілісіньке століття. Син Андрій та невістка Галина доглядали стареньку, наче кімнатну квіточку, в теплі та любові, саме так як доглядає тепер тата донечка Валентина.
Тяжке непоправне горе постукало в оселю Гасанів: Всевишній забрав до себе в страшному липні 1993 року сина Миколу, а згодом і дорогого онука Пашу, який загинув в розквіті літ. Сивою голубкою два роки тому відлетіла в інші світи й незабутня дружина Галина. Тож важко сивому голубу летіти з одним крилом. Та слава Богу є в нього надійна підтримка, його донечка, його світле сонечко. А ще, онучка Юлечка та правнучки Олечка та Анечка, які люблять свого дідуся і прадідуся понад усе.
11 грудня до Андрія Федоровича Гасана з Шепелівки завітає на поріг 92-й день народження. Тож щиро вітаємо іменинника з цією подією в його житті!
Тож, шановний імениннику, здоров’я Вам міцного, щастя й світла в душі, вогника надії в серці, сонечка за віконцем і затишку в оселі, люблячих близьких за столом і доброї щирої усмішки на Вашому обличчі.


Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

Матеріал підготували: