ВСЕ ЖИТТЯ ВІДДАНЕ ЗАЛІЗНИЦІ

Мешкає у Глобиному щаслива подружня родина Валерія Олександровича та Світлани Петрівни Калініних, яка минулого року відсвяткувала своє золоте весілля. Не всім сімейним парам вдається зустріти славний ювілей, щастить лише тим, хто безмежно кохає один одного, всіляко підтримує свою другу половинку і не уявляє свого життя без людини, з якою в роки далекої юності стала на весільний рушничок. Валерій Олександрович та Світлана Петрівна зуміли через все своє подружнє життя довжиною у півстоліття пронести і зберегти кохання, не розгубити його на нелегких життєвих перехрестях. І сьогодні, коли за плечима чимало пройдених доріг, їхня пам’ять знову і знову повертає у далекі та неповторні роки юності, коли вони, безтурботні і закохані, пішли однією стежиною в житті…

Молоді роки

Валерій Олександрович народився і виріс у Глобиному, в багатодітній родині Олександра Михайловича та Ніни Никифорівни Калініних. Голова родини – колишній фронтовик, який пройшов нелегкими дорогами Другої світової війни. Повернувшись на батьківщину, все своє життя пропрацював комбайнером у місцевому колгоспі, а його дружина і мама чотирьох діток – Валерія, Наталії, Світлани та Людмили – трудилася у ланці. Після нелегкої праці в колгоспі дома теж не сиділи, склавши руки, адже утримували чималеньке господарство, аби прогодувати себе та своїх діточок.
Здобувши середню освіту, Валерій був призваний на службу до Радянської Армії, яку проходив у Середній Азії. Саме тут, у роки служби в прикордонних військах, і долю свою зустрів, свою кохану, одну-єдину на все життя. Світлана Петрівна після закінчення Красноводського технічного училища працювала черговою по залізничній станції. Родом вона із с.Андріївка, що на Харківщині, де з’явилася на світ у люблячій родині Петра Андрійовича та Лідії Федорівни, які крім доньки Світлани, виростили і виховали сина Сергія. Залізниця поєднала їхні молоді, люблячі і закохані серця назавжди і згодом, як виявилося, стала сенсом всього їхнього життя. 13 серпня 1970 року Валерій і Світлана на весільний рушничок стали, аби бути разом на все життя і в радості, і в горі.
Після демобілізації подружжя Калініних проживало в Ашхабаді, столиці Туркменістану, що на той час входив до складу СРСР на правах союзної республіки. Аби забезпечити свою родину, Валерій Олександрович трудився монтером, був помічником диспетчера та і про навчання не забував – закінчив Ашхабадський технікум залізничного транспорту. Проживши в Туркменістані сім років, родина Калініних переїхала до м.Набережні Човни, де Валерій Олександрович продовжив свою трудову біографію, влаштувавшись на посаду маневрового диспетчера. У їхній люблячій родині, зігріті увагою і турботою, вже підростало двоє діточок – син Геннадій та донька Оксана.

Валерій та Світлана КАЛІНІНИ

На свою малу батьківщину, у м.Глобине, Валерій Калінін з родиною приїхав у 1980 році. Спочатку їм довелося нелегко, адже свого житла не було, то ж певний час винаймали квартиру. Тут, у своєму рідному місті, Валерій Олександрович зі своєю дружиною Світланою Петрівною знову пов’язали свої долі із залізницею, без якої себе вже просто не уявляли. Спочатку обоє працювали черговими по станції. Старанність, наполегливість, цілеспрямованість, вміння працювати з людьми і досягати нових трудових здобутків – ці основні професійні риси характеру Валерія Олександровича не залишилися не поміченими у його керівництва, то ж згодом він був призначений на посаду начальника залізничної станції Глобине. Кохана дружина працювала поруч, теж на залізниці, черговою по станції. І сьогодні, згадуючи про свої роки праці, вони говорять, що у ті часи роботи було багато, навантаження велике, адже перевезень було набагато більше, ніж зараз. Та на труднощі ніколи не нарікали, бо дуже любили свою роботу і навіть думки у них не було змінити її на іншу. Вони жили залізницею, а залізниця жила у їхніх серцях. Одному Богу відомо, скільки потягів, пасажирських та вантажних, вони зустріли із далеких доріг та провели знову в путь! І зараз, перебуваючи на заслуженому відпочинку, Валерій Олександрович та Світлана Петрівна, повертаючись у свої молоді роки, знову і знову згадують ті далекі часи та свою неспокійну юність, міста, де довелося жити і працювати, людей, у яких навчалися трудової майстерності та набиралися досвіду, аби стати справжніми професіоналами своєї справи.
Вони живуть своєю родиною, піклуються один про одного як і тоді, у роки юності. Найбільше щастя подружжя Калініних – це їхні діти та найкращі і найдорожчі в світі онуки – Юрій, В’ячеслав та Денис. Донька Оксана працює технологом і проживає з родиною в Полтаві, син Геннадій мешкає разом з батьками, трудиться зварником.
То ж шановні Валерію Олександровичу та Світлано Петрівно, хай щастить вам у подальшому житті, хай кожен новий день буде наповнений яскравими моментами, хай доля дарує вам міцного здоров’я, сімейного затишку та благополуччя, а діти та онуки радують своєю турботою, увагою і любов’ю.
Фото із сімейного архіву Калініних.

Матеріал підготували: