ВОНА – ОСОБЛИВА, ЦЯ ЖІНКА КРАСИВА, ЇЙ ІМ’Я ЛІЛЕЯ ДОЛЯ ДАЛА

У мальовничому селі Кривуші, в затишному будиночку, який наче вартові оберігають дивовижної краси троянди, мешкає позитивна, щира, відкрита і надзвичайно талановита жінка, з ніжною ліричною душею, яка створює неповторні вірші – Лілія Мусіївна Федотова.

Лілія та Станіслав – щасливі разом!
З домашніми улюбленцями

Цікаве, непросте, насичене подіями та враженнями життя випало на її долю. Загорілася її життєва зоря 6 травня грозового 1941 року в селі Мирополь, що на Житомирщині. Справжньою красунею зросла дівчинка, наче та квіточка, недаремно матуся назвала свою донечку Лілією-Лілеєю. А що вже навчалася гарно, а декламувала, а співала, наче той соловейко. Жодне свято в місцевому клубі не обходилося без її участі, справжня тобі артистка. Якось з подружкою, одягнувши однакові сукні «в клітинку», пішли в кіно. Треба сказати, що в тому селі розміщувалася військова частина, і солдати та офіцери були частими гостями в місцевому клубі. Тільки-но в залі погасло світло і один за одним на екрані почали змінюватися кадри кінохроніки, позаду за дівчатками примостилися двоє видних та статних військових. А Лілія ніби спиною відчувала ті відчайдушні і гарячі погляди, що кидав на неї вродливий юнак. І ось в залі увімкнулося світло. А офіцери, наче за командою, взяли дівчат «під варту», аби супроводити місцевих красунь додому. «Разрешите препроводить девушек «в арифметику» домой?!», – запитав красень Артур, ніжно взявши Лілію за руку. Відмовити такому вродливому парубку у дівчини просто не стало сили.
4 кілометри до будинку, де мешкала Лілія, здолали наче за одну мить. Вони навперебій читали вірші Володимира Маяковського і говорили, говорили, говорили – про все на світі, а ще, ніжно взявшись за руки, під мелодію зоряного неба, чутну лише їм двом, танцювали, танцювали, танцювали… Ось так народилося їхнє кохання, довжиною більше, ніж півстоліття.
« Ох, украдут мою Лилию, украдут», – бідкався Артур, коли командування направило його на навчання в військову академію в Ленінград. Тому молодята вирішили терміново одружитися та ще й в сусідньому районі, аби її батьки не дізналися і не стали на заваді їхньому щастю, бо дівчина тільки-но закінчувала школу. А відбулася ця знакова подія 6 квітня 1958 року, про що свідчить їхня перша сімейна світлина. Молоді, гарні, щасливі, Ліля у святковій маминій сукні, бо своя була, лише «в арифметику», а попереду – незабутні роки кохання, все життя, насичене неповторними подіями.
Дружина військового! І цим все сказано. Вона ділила з ним свою долю. Гарнізони, військові частини змінювали одна одну, але вони завжди були поруч, разом переносили всі труднощі військової служби. Звісно, доля дружини офіцера – непроста: страх за життя чоловіка, бо життя військового буремне і непередбачуване. Але все можна пережити, бо в їхній родині було головне – взаєморозуміння і любов, а ще самопожертва, заради коханого. Вони не могли й дня прожити один без одного.
Вже тоді Лілія почала віршувати: «Только день прошел без тебя, а мне кажется целый век… Ну, а ты как живешь без меня, мой любимый, родной человек?».

Артур та Лілія ФЕДОТОВИ. Перша сімейна світлина (1958рік)

Артур Васильович – сам родом з далекої Карелії, військовий з діда-прадіда, закінчив суворівське військове училище, Ленінградську військову академію, ніс службу у військах урядового зв’язку в Читі та Грузії. Стрімка військова кар’єра чекала б на Артура, якби не прикрий випадок, що трапився на випускному вечорі в Ленінградському театрі імені Ленінського комсомолу, по закінченні академії…
Артур, надто запальний і надзвичайно темпераментний, не зміг стримати своїх емоцій, коли побачив що генерал проявляє інтерес до його красунечки Лілечки-Лілеї, все запрошуючи її до танцю. Не стримався – «наваляв» генералу! Тож, бідолаха після 10 діб арешту – був направлений служити в Читу. Вона ж, наче дружина декабриста, поїхала за ним у далекий край. Лілія стала для свого коханого гарною дружиною, надійним тилом, турботливою мамою для їхніх двох діток, донечки Наталії та сина Дмитра, яких виростили в любові та злагоді. Всю себе, без останку, вона присвятила родині. Будучи по натурі дуже активною, цілеспрямованою, ця жінка не могла й хвилинки всидіти без роботи, ще в Ленінграді вона пішла працювати касиром хлібного магазину, а вже в Читі завідувала воєнторгом.
Довелося більшу частину життя Федотовим служити і в Грузії, за спогадами Лілії Мусіївни, це були найкращі роки їхнього життя.
Та не за горами стали 90-ті роки, які для Грузії стали важким випробуванням. Громадянська війна, збройні зіткнення між грузинами та абхазами, грузинами й південноосетинцями. Ці роки стали непростим випробуванням і для їхньої родини, тож, лишивши там все нажите, довелося повертатися родині в Україну. І знову все починати з нуля, але вони були разом, і це додавало сили жити і працювати.
Тож саме в 1991 році і оселилися Федотови в Кривушах, купили будинок і звили затишне родинне гніздечко. Лілія Мусіївна знову ж знайшла себе в торгівлі, працювала в сільському магазині, завжди привітна, уважна, доброзичлива – вона завоювала авторитет і любов односельців. Саме в цьому благословенному селі з надзвичайною широтою відкрився її талант до віршування.
Через все життя, довжиною в 52 роки, Лілія та Артур пронесли свої зворушливі почуття, що зародилися в далекій юності. Це вже через 50 років подружнього життя Лілія Мусіївна напише душею такі рядки:
– Не беда, что придут холода,
За окошком запляшут метели,
Только жаль, что уходят года,
И давно уж виски поседели.
Улетели ключи журавлей,
Их прощальная песня допета,
Только ты ни о чем не жалей,
Верь, придет еще новое лето.
Зашумит молодою листвой,
В изголовья постелит нам травы,
Позовет на свиданье с тобой
В тень зеленой и милой дубравы.
И на миг, позабыв о делах,
Поспешим мы друг другу на
встречу,
Чтобы снова парить в небесах,
В неизведанном мире и вечном.
Вздох и выдох, как крик и как стон
И в объятьях скрещенные руки…
Лишь хрустальных сердец
перезвон
В тишину уходящие звуки.
Отражаясь в любимих глазах,
Как в озерах воды родниковой,
Утолю свою жажду в губах,
И чтоб вновь ожидать встречи
новой.
Утолю и напьюсь досыта,
Положу тебе руки на плечи.
Эх вы, годы мои и лета,
От меня уходите далече!
Я душою еще молода
И от жизни еще не устала…
Эх вы, годы мои и лета,
Я хочу, чтобы менше вас стало.
Це саме він, її коханий, надихав її
на творчість:
«Слиянье губ, переплетенье рук,
Судьбы переплетенье.
Благодаря тебе, приобрела я вдруг
Стихотворенья дар и музу
вдохновенья.
Слова выстраиваются в ряд.
Рифмы слагаются небрежно.
Все потому, что я люблю тебя,
Люблю так трепетно и нежно».
Та ось рука її спинилась на півслові, у 2010 році обірвалося життя Артура Васильовича…
І з того часу жоден віршований рядочок не лягає на папір, а рими не складаються у вірші. Порожнім стало її життя, дім, де колись було затишно всім, чорними дні і ночі. Ледве оговтавшись від тяжкої втрати, ця мужня і сильна жінка отримала ще один тяжкий удар долі, померла донечка Наталія, так само раптово, як і її тато.
Син Дмитро, колишній військовий, який разом з родиною мешкає в Росії, а нині працює головним інженером компанії «Ростелеком», вже 7 років не може приїхати в Україну. Тож щемить материнське серце, рветься на зустріч з сином, болить душа, адже так давно бабуся не бачила своїх онучечок, Софію та Поліну.
Єдиною розрадою в житті Лілії Мусіївни стали її дорогі онуки, Наталині сини – Вадим та Станіслав, правнучки-красунечки, Анечка і Єва.
Та все ж Господь усміхнувся Лілії Мусіївні, подарувавши їй ще одну доленосну зустріч, сильного і надійного чоловіка, Станіслава Олексійовича, який 53 роки свого життя рятував життя людей, працював хірургом. Врятував від самотності і розпачу він і жінку, яку шукав все своє життя. Отак і живуть, підтримуючи один одного на непростій життєвій дорозі в оселі, що від самої весни і до пізньої осені потопає в квітах. Тож, можливо, ще повернеться до Лілії Мусіївни її поетичний дар?!

Матеріал підготували:

  • Завідувач відділу літературного редагування, член Національної спілки журналістів України.