ВИ СВІТ ЧАРІВНИЙ ВІДКРИВАЛИ І СЕРЦЕ ДІТЯМ ДАРУВАЛИ

У слові — вчитель — все життя і мрії,
Політ душі і веселковий цвіт.
Найкращі помисли, свята любов, надії,
І вчитель сам — це неповторний світ…

Людмила Михайлик

У мальовничому селі Манжелія, оповитій того дня неповторними листопадовими барвами, під горою стоїть затишна хатина в обрамленні хризантем і чорнобривців, які ще пишно квітували тої пори і пишалися своєю вродою в передчутті холодів, мешкає привітна і щира жінка Людмила Іванівна Михайлик. А ще, колишня вчителька початкових класів Манжеліївської школи, яка більше сорока років навчала дітей розумному, доброму, вічному, віддавала кожному учневі частиночку свого палкого і люблячого серця. Напевне, велике воно, вчительське серце, коли в ньому переплітаються життєві дороги і долі всіх її учнів!
Зовсім юною дев’ятнадцятирічною дівчиною, після закінчення Лебединського педучилища, у 1958 році приїхала Людмила Іванівна вчителювати в Манжелію, село, що стало її долею і в якому вона мешкає вже небагато й немало, а 62 роки.
«Красуня, активістка, відмінниця, спортсменка», – як говорилося в одному відомому фільмі, і все це про неї, Людмилу Іванівну. Щиро усміхаючись, пригадує вчителька своє перше знайомство з селом, зі школою, незабутнім колективом, учнями. Була вона дівчиною спортивною, часто брала участь у велогонках, тож з рідної Петрівки вирішила дістатися до Манжелії велосипедом. А шлях неблизький, чимало кілометрів довелося здолати юній учительці, та ще й під листопадовий дощ та мряку потрапити (сталася ця подія 23 листопада). Познайомилася зі своїм першим і незабутнім директором Василем Васильовичем Михайликом, який по-батьківськи зустрів її (теплі спогади про цю прекрасну і мудру людину супроводжують Людмилу Іванівну все життя). Переступила в нерішучості, сама наче першокласниця, поріг 3-го класу, де на неї чекали 17 допитливих і щебетливих невмійок і незнайок. Спочатку було лячно, бо й сама не знала, про що говорити з тими малими пташенятами… Та поки познайомилася з малечою, вже й урок закінчився! А наступного дня вже не змогла піднятися з ліжка, двостороння пневмонія взяла в свої лабети (певне, велосипедна подорож далася взнаки).

Чоловік Григорій Володимирович


– Дуже тяжко одужувала… Сам Василь Васильович приходив мене провідати. Я такого просто не чекала, щоб сам директор прийшов до моєї скромної персони. У моєму вчительському житті було 7 директорів – і всі надзвичайно професійні, ерудовані та людяні, але Василь Васильович – це надзвичайна людина і надзвичайний директор. Я навіть рада була тому, коли він приходив до мене на урок, бо вмів його проаналізувати так, що все ставало зрозумілим. А ще, мені дуже пощастило на вчительський колектив, ми жили і працювали в Манжеліївській середній школі, наче одна-єдина дружна родина. Діток у селі було багато, я спочатку починала працювати у початковій школі, що була «на Луках», тільки 76 діток з нашої вулиці там навчалося. А ще на «Подолі» була школа, де я викладала співи та музику. Василь Васильович запитав якось, чи володію я грою на якомусь музичному інструменті, я ж відповіла, що на домрі бринькаю. «Все, – мовив безапеляційно директор, – будеш співи читати», – усміхаючись, пригадує вчителька.
Народилася Людмила Іванівна 10 червня 1939 року в милій серцю Петрівці, в хліборобській родині. Тато Іван прийшов зранений з війни, матуся – інвалід, і їх, діток, четверо. Тож дитинство було непростим, голодним, холодним та натрудженим. Хіба забудеш, як вранці-рано, ще до сходу сонця, допомагала хворій матусі прополювати і пасинкувати тютюн, бо молодших треба було піднімати на ноги. Тож змалечку зазнала дівчинка непростої селянської праці.

Над Пслом (Людмила Михайлик справа)
Коли були ми молоді… (1957 рік)
Історична мить, незабутня мить – відкриття нового приміщення
Манжеліївської середньої школи (1968 рік)
Колектив Манжеліївської середньої школи (1961 рік)
Вчителька зі своїми вихованцями


У Манжелії зустріла юна красуня вчителька і свою долю, своє кохання на все життя, Григорія Володимировича, з яким у злагоді й любові прожили 49 літ, виростили і виховали справжніми людьми сина Володимира та донечку Валентину, дочекалися й найкращих у світі онуків: Юлію, Ігоря, Вікторію та Володимира. Тішиться нині й правнуками Людмила Іванівна, яких у неї п’ятеро: Вероніка, Владик, Максим, Андрій та Оля.
Бережно гортає вчителька сторінки альбомів, показує світлини своїх найрідніших, дорогих серцю учнів, пожовклі від часу знімки, де навіки закарбувались щасливі миті подружнього життя, яке відбуло, пролетіло, наче мить одна… Наче кленовий листочок, зірваний вітром з дерева життя, відлетіла у вічність дорога людина, найкращий чоловік, люблячий тато та дідусь Григорій. Вже 12 років живе Людмила Іванівна лиш світлими спогадами про нього, про свого єдиного, коханого, про незабутні роки, що пролетіли, наче уроки в стінах рідної Манжеліївської школи, що навіки увійшла в її серце.
Світлий сум наповнює все єство, жінки, яка віддала своє серце дітям, коли пригадує своїх незабутніх колег, які відійшли у засвіти, як працювали, дітей навчали, раділи життю.
… І береться нині вчителька не за перевірку зошитів учнівських, а за голку та нитки барвисті, аби передати гаму своїх почуттів на полотні. І творить диво, первозданну казку, їй усміхнеться сонечко в вікні, бо відбивається любов і ласка у хрестиках на білім полотні.

Фото з сімейного архіву Людмили Михайлик.

Матеріал підготували:

  • Завідувач відділу літературного редагування, член Національної спілки журналістів України.