БИЛА ЇЇ МАТИ БЕРЕЗОВИМ ПРУТОМ, ЩОБИ НЕ СТОЯЛА З ОТИМ БАЛАМУТОМ

Тамара та Володимир КОВАЛЕНКИ, с. Бориси
Біжать роки, летять літа – так швидко молодість минає…
Подружжя КОВАЛЕНКІВ – у верхньому ряду

Саме так починалася історія кохання подружньої пари з села Бориси – Володимира Миколайовича та Тамари Сергіївни Коваленків, які пройшли разом непростими життєвими дорогами в любові та злагоді 56 літ.
Переступивши поріг затишної оселі Коваленків, відчувається якась особлива аура душевності та спокою. Наші «молодята» раді непроханим гостям – привітні і гостинні, усміхнені і комунікабельні, відверті та щирі, а в їхніх очах – турбота і любов.
На теплій лежанці зручно вмостився домашній улюбленець кіт Мікі, який обсихав щойно після купелі, бо постраждав у вуличних баталіях за серце сусідської кішки. Тож Тамара Сергіївна влаштувала вусатому красеню «велике прання».
«Дідусю, бабусю», – лагідно і мелодійно лине в оселі, це вони так звертаються один до одного. Перед фотосесією Тамара Сергіївна ніжно прихорошує свого сивочолого лебедика, аби гарно виглядав на фото, а він, ніби обіймаючи її поглядом, мовить жартома: «Бачите, як добре, коли жінка молода, так вже біля мене припадає та жаліє». «Та отож всі дідусеві забаганки та замовлення виконую», – в тон господареві відповідає господиня.
– А було ж, були й ми молоді та красиві! Тепер лише красиві, – мовить жартома Тамара Сергіївна.
… І линуть спогади, приємні, яскраві, соковиті, наче кадри кінострічки спливали у пам’яті картини юнацьких щирих літ.
– Ох, і лупцювала ж мене мама за нього, аби не женихалася з дорослим парубійком, адже йому на той час вже 20 літ було, а мені всього 15. Ходили під зорями степовими дорогами та шляхами, солов’їв слухали, пісні удвох співали та дзвінко так виводили під його гармошку. І чути було нас за версту, бо коли ми до мого двору підходимо, то мама з лозинякою вже в кущах, у засідці – нас чекає… Я ж прожогом мчу до хати, закутуюся у ватну ковдру і падаю на ліжко, аби матусина лозина менше дошкуляла. А Володя благально заглядає у віконечко і просить-причитає з надвір’я: «Ой, тітонько Галько, ой, дорогенька, не бийте доньку, я ж її люблю!»… Майбутня теща, Галина Прокопівна, зачувши Володину промову, не випускаючи дрина з рук, мчить доганяти бідолаху. А в того тільки п’яти з двору мелькали, лише гармошка, його постійна супутниця: «циги-циги-циги», – жалібно стинала, коли з Володькою чимдуж утікала. І так 5 років!
Та й хіба можна було не любити мого Коваленка, гарний, дотепний, жартівливий, кращий танцюрист у селі, а як заграє на гармошці, так ноги самі й просяться до танцю, – щасливо усміхаючись, пригадує дружина.
І дійсно так, гортаю сторінки альбомів, сімейні реліквії Коваленків, а з чорно–білих світлин не Володимир Коваленко усміхається, а справжнісінький тобі відомий радянський актор Микола Рибніков. Така неймовірна схожість, то ж як не полюбити такого красеня в 15 літ!
А ось на світлині – красуня писана, справжня тобі цариця Грузії – Тамара! Як не закохатися?! А до того ж, дійсно грузинська й українська кров тече у її венах…
Не можу не розповісти ще одну неймовірну історію щирого і палкого кохання на все життя – зворушливого кохання батьків Тамари Сергіївни: полоненого грузинського юнака Сергія та української красуні Галини.
Зустрілися молодий солдат з сонячної Грузії, якому пощастило втекти з німецького табору військовополонених, та українка Галина у горнилі Другої світової війни на глобинській землі, у с. Бориси. Сергій прибився в село, де його й прихистили Галині сусіди. Це було кохання з першого погляду. Молодята відразу ж вирішили одружитися. Та Галин батько був категорично проти цього шлюбу. Та що може стати на заваді справжньому коханню?! Галя та Сергій таємно зареєстрували свій шлюб аж у Глобиному. Батько ж не міг змиритися з тим, що доня не підкорилася його волі і, не довго думаючи, відправив обох на примусові роботи до Німеччини.
Там у 1944 році їхня донечка Тамара вперше побачила світ, народилася у неволі, під холодними німецькими зорями, далеко від рідної України. Недовгим було сімейне щастя Галини та Сергія, молодих розлучили, Сергія відправили в невідомому напрямку, Галя ж лишилася сама з дитиною на руках. Скільки шляхів пройшла Галина, скільки доріг, в пошуках коханого, скільки листів написала з запитами в різні інстанції, Сергій, наче в воду канув… Все своє життя чекала Галина Прокопівна чоловіка, все вірила, що живий. Заміж так і не вийшла, жила для донечки та сподівалася, що одного дня відчиняться двері і зайде до хати її Сергійко, її єдиний, її бажаний.
Та йшли роки за роками, дні за днями, вже й Тамара стала на порі, писаною красунею зросла і так схожа на свого тата…
А 4 травня 1964 року й побралися молодята, на весільний рушничок стали Володя з Тамарою, та й стали жити-поживати з мамою в одній хаті. Змирилася Галина Прокопівна з зятем, та й прийняла, наче рідного сина. Адже Володі теж довелося в житті несолодко. Коли німці палили село, згоріла дотла і їхня хата. Двоє малих діток (Володя з сестричкою) та матуся лишилися без даху над головою. Тож викопали разом з сусідами землянку на городі, та там і перезимували. Його тато, Микола Коваленко, колишній секретар сільської ради, переховуючись від фашистів, підірвав здоров’я і в 1945 році помер. То ж рано хлопчині довелося зазнати праці мозолястої, ще зовсім малим пішов до колгоспу – заробляти трудодні.
За плечима Володимира Миколайовича, небагато й немало, а 45 років водійського стажу! Скільки ж кілометрів шляхів намотувалося на колеса його автомобіля, просто не злічити, адже душа шофера – широчінь доріг. А вдома на свого водія вірно чекала Тамара Сергіївна, яка теж сумлінно, на совість працювала у сільпо, віддавши цій професії 30 років життя.
– Прожили, як всі люди, працювали, дітей зростили, внуків діждалися, правнука на світ благословили. А як співали, танцювали, на весіллях гуляли, жодного не минали, – додає Володимир Миколайович.
Найбільшим досягненням у житті, найсвітлішою радістю Володимира Миколайовича та Тамари Сергіївни є їхня дружна і міцна родина: хороші й дбайливі діти – син Микола з дружиною Оксаною та донька Валентина з чоловіком Григорієм, найкращі у світі онуки Юрій, Яна та Алла, а ще хлоп’ятко-янголятко – чотирирічний правнучок Данилко.
– Я безмежно люблю свою родину, ними живу, ними дихаю. Як тільки прокинуся зранку – зразу ж за телефон, аби дізнатися, чи все гаразд у моїх рідненьких. І тільки тоді спокійно починаю вже вештатися, дідусеві замовлення виконую, щось смачненьке готую йому, тиск вимірюю, бо він у мене гіпертонік. Я вже як справжня лікарка, ось бачите, у мене на столі, наче в аптеці, все тут розписано, знаю які ліки при яких симптомах дідусеві давати. А ні, то швиденько телефоную донечці, вона у нас медик і мешкає в Градизьку. Отак і живемо, підтримуючи один одного, розуміючи з напівслова та погляду, – мовить Тамара Сергіївна.
То ж нехай Господь береже цю достойну родину, а спільний їхній шлях хай довго ще цвіте.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву КОВАЛЕНКІВ.

Матеріал підготували:

  • Завідувач відділу літературного редагування, член Національної спілки журналістів України.