А ПАМ’ЯТЬ ГОРТАЄ СТОРІНКИ ЖИТТЯ

Героями журналістських нарисів часто стають люди, які у своєму житті зробили чимало добрих справ – сумлінно працювали на благо країни, чесно виконуючи поставлені норми та плани, жили по совісті, допомагаючи слабшим чи нужденним, або виростили і виховали хороших дітей, які успадкували від батьків найкращі риси. Такі люди в більшості своїй не надбали статків, не нажили титулів чи звань, але мають набагато більше – шану та повагу своїх земляків, чесне ім’я і добрі вчинки, за які їм не соромно і не прикро ні перед рідними, ні перед односельцями, ні перед собою.

Антоніна та Микола МУСІЄНКИ вже 57 років разом

Сьогодні на сторінках газети мова піде про Миколу Миколайовича Мусієнка з чудового села Білецьківка Кам’янопотоківської територіальної громади. Його життєва зіронька засяяла на Білецьківському небосхилі 8 березня 1942 року. Він був наймолодшою дитиною своїх батьків Миколи Григоровича та Поліни Стефанівни Мусієнків. Крім Миколки в родині вже виховувалися донька Рая та син Жора.
Батько Микола Григорович пішов на фронт боронити землю від німецьких окупантів і в 1944 році загинув на чернігівській землі, похований у братській могилі. Миколці тоді було лише 2 рочки, тож тата він не пам’ятає, адже став напівсиротою дуже рано.
Мама Поліна Стефанівна трудилася в колгоспі «40-річчя Жовтня». Щоб заробити трудодні та підняти на ноги трійко дітей, доводилося щоденно тяжко працювати. До праці були привчені змалку і діти. Вони допомагали мамі полоти соняшник, кукурудзу на колгоспному полі, аби вона виконувала поставлені норми та плани. А ще ж і дома тримали господарство, яке потребувало уваги та догляду.
Микола Мусієнко пригадує, як зі старшими сестрою та братом доглядали за шовкопрядами, їх в той час давали колгоспникам для вирощування. Вдома плели з рогозу кошики, аби вторгувати якусь копійчину. Мама ходила по болотах, заготовляла рогіз, а вдома діти мали кожний свою частину роботи – Миколка рогіз розчищав та сортував, а бабуся Серафина Тимофіївна йому допомагала. В родині було два верстати і мама готувала на них основу, а старші діти плели кошики. Як Миколка підріс, то теж долучився до сімейної справи – навчився майстерно плести кошики з рогозу.
Микола Миколайович розповідає, що у той час зерно самостійно товкли в ступі чи мололи на млинку, а з отриманого борошна пекли кукурудзяні млинці і їли їх замість хліба. В той час у продажу з’явилося соєве борошно, з якого теж готували млинці, вони смакували гарячими, а як вихолоняли – то ставали твердими, втрачаючи свій смак. Але, незважаючи на ту скруту, яку довелося пережити, на тяжку працю змалку, що була невід’ємною частиною життя, Микола Миколайович вважає, що то були найкращі роки його життя, що гріють теплом його душу й дотепер…
Після закінчення 10 класів Білецьківської середньої школи, Микола Мусієнко влаштувався на роботу на місцевий цегельний завод, керівництво якого послало юнака на курси випалювальників цегли у м.Харків, після закінчення яких він повернувся працювати на Білецьківський цегельний завод. А далі була строкова служба в армії цілих три роки. Перший рік Микола служив у Павлограді, там закінчив школу молодших сержантів, пізніше був направлений у Томську область, де служив на посаді старшини роти. Чоловік пригадує, що, незважаючи на інтернаціональний склад роти, жили тоді вони дружно. Миколі Миколайовичу після закінчення строкової служби пропонували залишитися служити далі, але він відмовився і подався до рідної Білецьківки, де в той час роботу знайти було дуже легко.
Повернувшись додому, Микола деякий час трудився на будівництві Кременчуцького нафтопереробного заводу, а потім брат Георгій запропонував йому перейти на Світловодський державний завод чистих металів, де він сам працював. Це було базове підприємство колишнього СРСР із виробництва напівпровідникових матеріалів. Саме тут виготовлялося нестандартне обладнання для всієї галузі напівпровідникової промисловості СРСР. У Запоріжжі чоловік пройшов підготовчі курси і приступив до роботи. 28 років свого життя віддав Микола Миколайович Мусієнко заводу, пропрацювавши там аж до виходу на пенсію в 50 років.
У свої 50 Микола Миколайович був повний сил та енергії і всидіти вдома просто не міг. Його запросили на роботу в дитячий садок, де він пропрацював ще 14 років.
Надійною підтримкою у житті, вірною супутницею на багато років стала для Миколи Миколайовича його дружина Антоніна Йосипівна, одна-єдина і на все життя! Познайомилися Микола та Антоніна у місцевому клубі, куди обоє ходили у кіно та на танці. А після того як їх звела доля, молоді вирішили більше не розлучатися. Ось так і прямують однією стежиною 57 років, розділяючи навпіл успіхи та невдачі, радощі та печалі.
Син дружини Сергій став для Миколи Миколайовича рідним, адже разом з Антоніною Йосипівною виховували його, підтримували, раділи його успіхам. Сергій закінчив Львівську школу МВД, працював у Пермській області, мав звання капітана. Після розпаду Радянського Союзу він повернувся додому, роботи за фахом не було, тож деякий час працював на Світловодському силікатному заводі. Тяжким ударом для рідних стала раптова смерть Сергія, адже було йому лише 32 роки. Батьки залишилися без сина, дружина Валентина без чоловіка, діти Євген та Вікторія без батька…
Микола Миколайович та Антоніна Йосипівна підтримують зв’язки з невісткою Валентиною, онуками Євгеном та Вікторією, які вже мають власні родини. Вже дочекалися трьох правнуків. У внука Євгена є синок Олександр, у внучки Вікторії є син Віталій, семикласник, і донечка Дар’я, який 4 рочки. Віка з родиною живе недалеко, у с.Чечелеве, що за 5 кілометрів від Білецьківки. Тож бабуся з дідусем часто провідують їх, чекають зустрічей з правнуками. Особливо радіють успіхам наймолодшої Дар’ї, яка відвідує садочок та вже займається танцями і про всі свої успіхи розповідає бабусі з дідусем.
Нині Микола Миколайович Мусієнко не стоїть осторонь життя громади він очолює первинну ветеранську організацію у с.Білецьківка. Його попередник Василь Григорович Коваленко у свій час залучив Миколу Миколайовича до цієї роботи, а коли за станом здоров’я відійшов від справ, то вся відповідальність і всі обов’язки лягли на Миколу Мусієнка.
Завдяки Миколі Миколайовичу в с. Білецьківка чимало пайовиків віддали свої земельні паї в оренду ТОВ «Верес». Тепер чоловік став уповноваженою особою від керівництва господарства. Через нього від керівництва до пайовиків доноситься потрібна інформація, допомагає він і при отриманні пайовиками орендної плати за земельні паї. Чоловік розповів, що в цьому році за 3 га пайової землі люди отримали по 10 000 грн, раніше було 7 800 грн. Пайовики мали можливість брати борошно в рахунок паю по 510 грн за мішок, цукор по 1150 грн за мішок та олію, які розвозяться пайовикам по домівках. Це дуже зручно для жителів села.
А ще Микола Миколайович Мусієнко одним з перших у Білецьківці передплатив Кременчуцьку районну газету «Зоря Придніпров’я». Він цікавиться життям в районі, в області, в країні, вболіває за майбутнє простих людей, особливо пенсіонерів, яким нелегко виживати в умовах сьогодення. Як голова первинної ветеранської організації він стоїть на варті інтересів своїх земляків, намагається допомагати їм та підтримувати.
Шановний Миколо Миколайовичу, нехай кожен день Вашого життя буде наповнений корисними справами і теплом людських відносин, мрії втілюються у життя та приносять бажану радість і задоволення, невичерпної Вам енергії, міцного здоров’я, родинного затишку і добра!
Фото з сімейного архіву Миколи МУСІЄНКА.

Матеріал підготували: